Переговори про завершення війни дедалі тісніше переплітаються з великими комерційними інтересами. Для України це створює конкретну безпекову загрозу: її стійкість і суверенітет можуть опинитися в контурі геополітичного торгу між державою-агресором та партнерами, від яких безпосередньо залежить українська обороноздатність.

Американсько-російські консультації охопили можливу угоду щодо закордонних активів «Лукойлу». За наявними даними, це питання порушувалося на переговорах володимира путіна зі Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером 5 вересня. Йдеться про родовища, нафтопереробні заводи та мережі автозаправних станцій у Європі й інших регіонах світу.

Financial Times оцінює цей комплекс активів приблизно у $20 млрд. Серед можливих учасників консорціуму називають американського інвестора Тодда Боелі, державну фінансову корпорацію США DFC, а також інвесторів з Об’єднаних Арабських Еміратів і Катару.

Ситуація, коли Вашингтон одночасно визначає санкційні умови продажу і через державну фінансову установу може долучатися до придбання активів, створює ризик конфлікту інтересів. Особливо тоді, коли США виступають ключовим учасником переговорів про завершення війни в Україні.

Цю історію необхідно розглядати в ширшому контексті — залежності Києва від американських політичних, фінансових і військово-технологічних рішень.

Політичний тиск і зовнішня вразливість

Призупинення американської військової допомоги та обміну розвідувальними даними у березні 2025 року продемонструвало, наскільки швидко дипломатичні розбіжності можуть позначитися на становищі України на фронті.

Дослідник Фонду Карнеґі Ерік Чіарамелла звертає увагу на асиметрію переговорного підходу: від України очікують дедалі більшої гнучкості, тоді як москва зберігає свої основні вимоги. За таких умов залежність від зовнішньої допомоги може перетворюватися на інструмент примусу до поступок.

Додаткову вразливість створюють внутрішньополітичні скандали та резонансні антикорупційні провадження щодо високопосадовців. Їхні політичні наслідки виходять за межі окремих кримінальних справ і можуть звужувати свободу дій державного керівництва під час міжнародних консультацій.

Необхідність боротьби з корупцією є безумовною. Водночас це не усуває ризику, що внутрішні кризи, процесуальні дії та інформаційні кампанії використовуватимуться як додатковий важіль зовнішнього тиску. У результаті українське керівництво змушене одночасно захищати державу від російської агресії, підтримувати міжнародну допомогу та реагувати на політичні удари всередині країни.

Фінансова залежність: виділені кошти не дорівнюють отриманій зброї

Затримки оборонного фінансування мають конкретну ціну, яку Україна сплачує на полі бою.

За оприлюдненими даними, $910 млн за програмою USAI стали недоступними для укладання нових контрактів через завершення визначеного бюджетного строку. Це не означає повного зникнення всіх попередніх зобов’язань, але означає втрату можливості своєчасно замовити додаткове озброєння.

Щодо іншого пакета допомоги — $400 млн — наприкінці вересня контрактними зобов’язаннями було охоплено 99,8% суми. Водночас постачання частини замовленої продукції передбачене до 2029 року. Тривалий проміжок між рішенням про виділення коштів та фактичним надходженням зброї до військових підрозділів створює невизначеність у забезпеченні фронту.

Для держави, яка веде війну на виснаження, це має стратегічне значення. Україна планує оборону в умовах постійних російських ударів, тоді як строки отримання критичних ресурсів часто визначаються за межами України. Така залежність послаблює і військове планування, і переговорні позиції Києва.

Patriot: PAC-2 у виробничій черзі та дефіцит PAC-3

Проблема з Patriot полягає не в тому, що Україна не отримує жодних ракет. Проблема в тому, що різні типи перехоплювачів мають різне призначення, різні строки виробництва й різну доступність.

У січні 2024 року НАТО повідомило про контракт приблизно на $5,5 млрд на закупівлю до 1000 ракет Patriot GEM-T сімейства PAC-2 для Німеччини, Нідерландів, Румунії та Іспанії. Виробництво розширюється на підприємстві COMLOG у Шробенгаузені, Німеччина. Це європейське замовлення для поповнення запасів союзників. Воно не означає, що всі ці ракети будуть передані Україні.

Окремо 14 квітня 2026 року Raytheon оголосила про контракт на $3,7 млрд щодо постачання ракет GEM-T саме Україні. Частину виробничого навантаження має забезпечити завод COMLOG у Німеччині. Це важливе українське замовлення, але воно стосується саме PAC-2 GEM-T.

Для протидії балістичним ракетам Україна потребує насамперед PAC-3. Такі ракети Україна отримувала від Німеччини, однак їхня кількість залишається недостатньою для масштабування захисту міст і критичної інфраструктури. У липні українська представниця у Вашингтоні повідомляла про переговори щодо довгострокових закупівель PAC-3 та можливого обміну місцями у виробничій черзі з іншим покупцем. Потенційне розгортання виробництва в Україні оцінювалося строком від одного до п’яти років.

Саме тут полягає суть проблеми: виробництво PAC-2 у Німеччині та можливі майбутні ліцензійні домовленості не закривають поточного дефіциту PAC-3. Україна залежить від американських виробничих рішень, запасів партнерів, черги замовлень і політичної готовності передавати ці перехоплювачі.

У липні Reuters повідомляв, що США розглядають створення в Європі центру технічного обслуговування PAC-3, але можливість повноцінного виробництва за межами Сполучених Штатів залишається окремим і тривалим процесом.

F-16: передані літаки не дорівнюють бойовій спроможності

За відкритими оцінками, наведеними The War Zone, Україна отримала приблизно 40–50 винищувачів F-16. Видання також переказує повідомлення про понад половину парку, недоступну для виконання бойових завдань через проблеми технічного обслуговування. Частина літаків перебуває за кордоном для навчання, а точну кількість машин на ремонті в Бельгії публічно не встановлено.

Отже, питання полягає не лише в кількості переданих літаків. Україна залежить від закордонного ремонту, комплектувальних і технічної підтримки. Якщо регламентні роботи тривають місяцями, номінальне збільшення флоту не дає відповідного збільшення кількості бойових вильотів.

Нафтові інтереси та умови миру

Вашингтон висловлює занепокоєння щодо українських ударів по російських нафтопереробних заводах, пов’язуючи їх із дефіцитом дизельного пального та зростанням цін. Україна продовжує ці атаки, оскільки вони послаблюють економічний і логістичний потенціал агресора.

Тут проявляється принципова суперечність: для України удари по нафтовій інфраструктурі є частиною воєнної стратегії, тоді як для окремих партнерів вони створюють ризики для світового паливного ринку. Припинення таких ударів без реального обмеження російської агресії позбавило б Україну одного з небагатьох інструментів впливу на ресурсну базу противника.

Саме на цьому тлі переговори щодо активів «Лукойлу» набувають особливого значення. За правилами американського регулятора OFAC, будь-яка угода потребує окремого дозволу, повного розриву зв’язків активів із підсанкційною компанією та блокування належних «Лукойлу» коштів до скасування санкцій.

Ключове питання полягає в тому, чи збережуться ці обмеження під час політичного торгу, хто отримає реальну вигоду від угоди та чи не стане пом’якшення санкцій частиною ширшого обміну між Вашингтоном і москвою.

Висновки

Якщо Сполучені Штати проводять із росією фінансові переговори на десятки мільярдів доларів, не залучаючи Україну до визначення умов, це не означає, що Україна автоматично погодиться на капітуляцію або програє війну.

Навіть за прямого американського впливу на Київ через політичні, військові та фінансові важелі остаточний результат визначатиметься не кулуарними домовленостями, а співвідношенням сил на фронті.

Україну неможливо «продати» одним підписом у Вашингтоні чи москві, якщо українська держава зберігає керованість, суспільство — здатність до опору, а Збройні Сили України — спроможність завдавати противнику неприйнятних втрат.

У 2022 році саме український народ і українська армія зупинили російський наступ на Київ, зруйнували початковий план Кремля та довели, що росія не здатна автоматично досягати своїх цілей навіть за масштабної переваги в ресурсах. Західна допомога мала і має величезне значення, але вона не скасовує української суб’єктності. Рішення тримати фронт, захищати міста й продовжувати боротьбу ухвалюють українські військовослужбовці та суспільство.

Саме тому будь-який зовнішній план, укладений без урахування позиції Києва, може залишитися лише політичним документом, якщо його неможливо нав’язати силою на полі бою.

Водночас небезпека описаної конфігурації інтересів є реальною. Поєднання американсько-російських комерційних переговорів із тиском на Україну, затримками військової допомоги, дефіцитом ракет-перехоплювачів, залежністю авіації від іноземного обслуговування та вимогами обмежити удари по російській нафтовій інфраструктурі може створити умови для нав’язування Києву рішень, які відповідають інтересам інших держав.

Українська відповідь має полягати у зміцненні власної спроможності: розвитку оборонного виробництва, створенні ремонтної бази для західного озброєння, нарощуванні систем протиповітряної оборони, збереженні державної керованості та поглибленні співпраці з європейськими партнерами.

Чим сильніша Україна на фронті, тим менше можливостей у будь-якого зовнішнього гравця торгуватися її територіями та майбутнім.

Вирішальним фактором залишається фронт. Саме там визначається, чи зможе росія нав’язати свої умови, чи буде змушена відмовитися від максималістських вимог. Український народ, Збройні Сили України та здатність держави продовжувати опір є головними суб’єктами цієї війни.

Навіть угода на $20 млрд між Вашингтоном і москвою не дає росії права розпоряджатися Україною. Жодні нафтові активи, фінансові домовленості чи дипломатичні конструкції не можуть замінити реального контролю над українською територією.

Україна може зазнати тиску, тимчасової нестачі ресурсів і політичних втрат, але її поразка не є наперед визначеною.

Критерієм будь-яких міжнародних домовленостей має бути не швидкість укладення угоди й не прибуток від продажу російських активів, а здатність України зберегти суверенітет, захистити своїх громадян і не допустити нової війни після формального припинення бойових дій.

Поки українська армія тримає фронт, а українське суспільство зберігає волю до опору, Україну неможливо здати росії без її згоди. Остаточне рішення ухвалюватиметься не в кабінетах Вашингтона чи москви, а в Україні — на полі бою, у суспільстві та в здатності держави вистояти.