Режим Лукашенка дедалі активніше інтегрується у військову машину росії, намагаючись довести Москві свою лояльність – але робить це так, щоб самому не опинитися у прямому збройному протистоянні з Україною.
Догоджання через вербування, а не мобілізацію
Найпоказовіший приклад – поява в білоруській національній доменній зоні вербувального ресурсу, який відкрито закликає громадян підписувати контракти з міністерством оборони рф для участі у війні проти України; реєстрація в цій зоні контролюється спецслужбою при президенті, яка відповідає за захист держтаємниць – тобто проєкт має по суті державне «благословення». За ним стоїть російське кадрове агентство «братський синдикат», яке пропонує білорусам одноразову виплату близько 28 тисяч доларів та щомісячне забезпечення понад 3,1 тисячі доларів, а також доплати за розстріл цивільних і позицій, «добові в наступі» та знищену техніку.
Показово, що робиться це не через власну мобілізацію, а через приховане заохочення виїзду добровольців у чужу армію: хоча формально кримінальний кодекс передбачає до 10 років ув’язнення за найманство, на практиці правоохоронна система «не помічає» співвітчизників у лавах зс рф, переслідуючи лише тих, хто воював у складі приватних військових компаній. Це і є суть балансування Мінська: постачати Кремлю «гарматне м’ясо» руками самих же білорусів, не беручи на себе відповідальність офіційної участі у війні. За наявними оцінками, станом на 2026 рік через російську армію вже пройшли близько 2,9 тисячі білоруських громадян, з яких щонайменше 440 загинули.
Та ж логіка – у шкільній освіті: на 2026/2027 навчальний рік запроваджують курс керування безпілотниками для юнаків і тактичної медицини для дівчат, а навчання переносять на бази військових частин, де школярі проходитимуть 10-денні польові збори. Це радше довгострокове формування резерву «на випадок», ніж підготовка до негайного власного наступу.
«Тунеядці» замість боєздатних військ
Ще один штрих до цієї картини – спосіб, у який Лукашенко поповнює контингент на кордоні з Україною. За повідомленням білоруського телеканалу СТВ, близько 500 працівників сільського господарства, визнаних владою «недобросовісними», відправили на двомісячні військові збори за особистим дорученням Лукашенка. Ще влітку в адміністрації президента заявляли, що у розпорядження міноборони спрямовуватимуть «недобросовісних працівників, які порушили дисципліну, п’яниць, ледарів» для наведення «залізної дисципліни».
Військовозобов’язаних спеціалістів і механізаторів направляють у підрозділи «сил спецоперацій», де вони проходять вогневу, тактичну, інженерну та медичну підготовку, а після навчання їх планують відправити саме на кордон з Україною для виконання навчально-бойових завдань. Показово, що рівень підготовки мінімальний: уже після тижневої підготовки такі громадяни можуть освоїти гранатомет і кулемет і відразу вирушити в розпорядження сил спецоперацій.
При цьому тиск із Москви не слабшає: за даними The Wall Street Journal, путін посилював тиск на Лукашенка, домагаючись активнішої участі Мінська в конфлікті, а Кремль міг погрожувати скороченням фінансової підтримки у разі відмови. Паралельно Мінборони Білорусі провело навчання в Гродненській області, що межує з Польщею та Литвою, відпрацьовуючи питання мобілізації громадян і транспорту та перевіряючи дані кількох тисяч військовозобов’язаних, а сам Лукашенко раніше заявляв, що у разі війни Білорусь зможе довести чисельність збройних сил і силових структур до 500 тисяч осіб. Цифра лишається переважно декларативною демонстрацією потенціалу, а не свідченням реальної готовності.
Демонстрація готовності без реальної готовності воювати
Уздовж кордону з Україною Білорусь активно нарощує військову інфраструктуру: будівництво нових прикордонних застав, полігонів, бази для десантників і встановлення ретрансляторів для управління БпЛА створює відчуття дежавю з 2022 року. У 2026 році на кордоні з Україною заплановано побудувати п’ять нових комплексів прикордонних застав – стільки ж, скільки вже з’явилося у 2025-му, зокрема заставу за 860 метрів від українського кордону, а на території колишньої турбази за 40 км від кордону будується військове містечко – навчальний центр, розрахований на розміщення повітряно-десантної бригади.
Особливо помітна робота над зв’язком для дронів: уздовж кордону встановлюють п’ять ретрансляторів для БпЛА, здатних працювати через GSM, супутниковий та MESH-канали, причому тестування цих систем уже фіксувалося, коли поодинокі «Шахеди» з’являлися над Київщиною одночасно з баражуванням гелікоптерів уздовж білоруського кордону. Такий зв’язок дозволяє дронам на кшталт «Шахед», «Гербера» чи «Молнія» підтримувати стабільне управління на відстані до 220 км. Додатково зводяться дамби та насипи, які формально є цивільними об’єктами, але фактично створюють дороги для швидкого перекидання важкої техніки.
Але навіть тут Мінськ обмежується напівзаходами: рішення призвати до 27 років офіцерів запасу, які не проходили строкової служби, – це не класична мобілізація, а лише формування кадрового резерву на найближчий рік.
Чому Мінськ не наважується на пряму участь
За оцінками ІАЦ “Андромеда”, сил і засобів для наступу на Україну з білоруського напрямку наразі не акумульовано в достатній кількості, час розгортання військ надто великий, а ознак підготовки до безпосереднього перекидання військ на кордон немає. Показовим є і те, що головний плановий ресурс генштабу зс рф зосереджений не на українському, а на північно-західному напрямку – щодо Готланду, Нарви й Сувалок, тобто Кремль поки не ставить перед Мінськом завдання відкрити другий фронт проти України. Білорусь демонструє лояльність Кремлю максимально видимими, але водночас «безпечними» для себе способами. Вербування добровольців замість власної мобілізації, будівництво інфраструктури замість реального розгортання військ, підготовка резерву замість призову на фронт, а тепер і відправка на кордон «непридатних» працівників замість боєздатних підрозділів – усе це імітація активної участі у війні без реального ризику для режиму. Пряма участь у бойових діях проти України залишається для Лукашенка червоною лінією, переступити яку він поки не наважується, навіть попри зростаючий тиск із Москви – а щоб цей тиск задовольнити, у хід ідуть найменш цінні для самого режиму людські ресурси.