Витебське КБ «Дисплей» представило гібридний БПЛА класу VTOL. Апарат використовує підйомні ротори для зльоту та посадки, а маршевий двигун – для горизонтального польоту. Заявлені характеристики: дальність 50 км, швидкість до 120 км/год, час у повітрі не менше 1,5 години, корисне навантаження до 10 кг, модульна архітектура. Звучить непогано… поки не порівняти з тим, що Україна вже давно має на фронті.
PD-2 від UkrSpecSystems – це навіть не суперник, це інша ліга. Дрон має тривалість польоту до 10 годин, дальність зв’язку до 180 км, повністю автоматичний політ за маршрутом і стійкість до РЕБ. Білоруський апарат поступається за часом польоту у 6–7 разів. EOS C VTOL, який ЗСУ вже використовують у реальних боях, фіксує техніку противника на відстані до 15 кілометрів, а оператори у зоні бойових дій називають його тихим, надійним і стійким до засобів радіоелектронної боротьби.
Головна різниця – бойовий досвід. Українські БПЛА розробляються і вдосконалюються під тиском реальної війни. Коли противник почав збивати розвідники зенітними перехоплювачами, виробники за лічені місяці випускали нові версії з протидією саме цій загрозі. Це еволюція під вогнем, а не презентація у виставковому залі.
І це лише розвідники. Українські далекобійні системи «Лютий» і FP-1 мають дальність понад 1300–1600 кілометрів і бойову частину до 120 кг. Перехоплювач P1-Sun збив понад 3000 «Шахедів» і коштує лише близько 3000 доларів. Це зовсім інший вимір.
«Втолодрон» -цілком пристойна демонстраційна концепція для країни, яка щойно починає розбиратися у темі. Але на фоні українських систем, загартованих у реальних бойових умовах, він виглядає як курсова робота. Білоруська ВПК-галузь десятиліттями вдосконалювала трактори МТЗ та вантажівки МАЗ – справа гідна і корисна. Ось тільки дрони – це не трактор: тут перший виїзд «у поле» без бойового досвіду за плечима коштує дуже дорого.