Десятиліття після 2014 року зруйнувало головний міф XX століття – ідею про те, що міжнародне право, інститути та паперові гарантії здатні захистити державу. Епоха «порядку, заснованого на правилах», завершилася. На зміну їй повернулася класична геополітика жорстка, транзакційна, яка спирається виключно на баланс сил. Іноді вона нагадує хаос з анархічними нотками, але це не так.
Вже фактом є занепад міжнародного права та демонтаж світової архітектури безпеки. Хоча НАТО та інші структури ще існують, картина щодо дієвості світових інститутів зрозуміла навіть реліктовим оптимістам:
– Безсилля глобальних інститутів. ООН, ОБСЄ та міжнародні суди перетворилися на бюрократичні майданчики, не здатні запобігти або зупинити війну. Право вето та процедурні глухі кути знецінили їхнє існування.
– Нульова вартість «гарантій». Паперові меморандуми та декларації про «підтримку» не працюють. Єдині гарантії, які мають значення у XXI столітті, — це прямі, юридично зобов’язуючі військові союзи або власний ядерний та конвенційний потенціал.
– Крах ціннісного підходу. Зовнішня політика провідних гравців остаточно позбулася ідеалізму. Союзи більше не будуються на спільних ідеологіях,їх визначають миттєва вигода, доступ до критичних ресурсів і сухий розрахунок безпеки.
Світ без діючих міжнародних законів не став хаосом, він почав жити за правилами, які демонструють вражаючу подібність до відносин усередині кримінального угруповання. У цій системі сила, жорстокість та авторитет є базовими умовами виживання.
Але одна гола сила не здатна утримувати контроль тривалий час. Жорсткість має балансуватися специфічним видом довіри та страхом втратити авторитет. Як і у кримінальному середовищі, у сучасній геополітиці найнебезпечніше це здатися слабким або нездатним відповідати за свої слова. Якщо сильний гравець дає слабину або пробачає зухвалість, його авторитет обнуляється, а партнери й вороги миттєво починають випробовувати його на міцність.
На жаль для сучасних дипломатів, правилами поведінки стають не основи міжнародного права та офіційні зобов’язання, а «поняття», що формують новий формат міжнародних відносин. Коли офіційні кодекси не працюють, у хід ідуть неписані домовленості та баланс страху. Все це ми виразно бачимо і в подіях, і в діях конкретних державних осіб світу.
Формування нової реальності міжнародної безпеки вже включає мілітаризацію бюджетів, ядерний ренесанс та тотальний перегляд регіональних альянсів.
Як бути Україні в цьому цинічному світі криміналізованою та керованого хаосу? Три стовпи виживання держави:
1. Нарощування потенціалу гарантованого збитку. Єдиним стримуючим фактором є не моральний осуд світової спільноти, а математичний розрахунок: ціна нападу повинна завідомо перевищувати будь-яку потенційну вигоду для агресора.
2. Ставка на технологічну та військову автономію. Залежність від чужих поставок зброї, фінансів чи зміни політичних настроїв у чужих парламентах робить країну заручником. Власний ОПК, енергетика та ключові технології це єдиний фундамент фактичного суверенітету.
3. Активний пошук малих прагматичних коаліцій та двосторонніх союзів. Громіздкі блоки з десятками учасників паралізовані внутрішньою бюрократією та правом вето. На жаль, членство в НАТО та ЄС часто перетворюється на «моркву перед носом» без швидкої реалізації. Проте такі монолітні союзи вже відходять у минуле. Гнучкі регіональні союзи з 3–4 держав, об’єднаних єдиною прямою загрозою та готових діяти без огляду на глобальні інститути це реальне майбутнє наступних 10 років.
Головний урок останнього десятиліття суворий: наївність та віра в абстрактні обіцянки у світовій политиці оплачуються катастрофами. Світ повернувся до свого природного стану жорсткої конкуренції за законами сили та авторитету, де виживають не ті, хто декларує правильні гасла, а ті, хто нарощує реальну потужність, тримає удар і спирається тільки на власний потенціал.