Роками світ скаржився на надвиробничі потужності Китаю. Тепер, як стверджує автор статті, президент Ради з міжнародних відносин (CFR) і колишній торговий представник США Майкл Фроман, ця проблема переходить у якісно нову й значно небезпечнішу фазу.
Межа поглинання пройдена
Здатність світового ринку поглинати надлишок китайських товарів наближається до критичної межі. Якщо її буде пройдено, наслідком може стати повноцінна глобальна економічна криза, і саме тоді, коли уряди найменш готові з нею впоратися.
Пекін роками робив ставку на форсований експорт і розширення торговельного профіциту «будь-якими засобами», підриваючи промислові амбіції розвинених економік, зокрема США та країн Європи, а також держав, що розвиваються, в Африці, Азії та Латинській Америці. У світі склався небачений раніше консенсус щодо природи цієї проблеми, однак на політику Пекіна це майже не вплинуло.
Чому саме зараз
Китайська модель зростання опинилася під тиском внутрішніх слабкостей: охолодження ринку нерухомості, слабший внутрішній попит і структурні дисбаланси в економіці змушують владу шукати нові двигуни зростання. Замість скорочення промислових потужностей Пекін дедалі активніше робить ставку на виробництво, технологічний розвиток та експорт у секторах електромобілів, батарей, сонячної енергетики, сталі, хімії та іншої високотехнологічної продукції.
Така стратегія може працювати для окремої компанії. Але в масштабах другої економіки світу її наслідки стають глобальними.
Автор проводить паралель із ціновою «війною на виживання», що вже точиться на китайському авторинку. За його прогнозом, подібний сценарій може набути світового масштабу: спершу дефляційна спіраль, зрештою колапс самої китайської моделі.
Хто постраждає найбільше
Найтяжчий удар припаде не на розвинені країни, а на Глобальний Південь, саме той регіон, який Пекін називає своїм головним партнером.
Країни Африки та Латинської Америки виступають постачальниками сировини для Китаю. Якщо китайський попит різко впаде, наслідки для цих постачальників настануть майже миттєво. Ефект посилюється тим, що Китай став найбільшим двостороннім кредитором для багатьох країн, що розвиваються, а дефолти позичальників несуть ризик каскаду суверенних боргових криз.
Політичний фон
Тиск наростає напередодні грудневого саміту G20. Європейський Союз дедалі більше зосереджується на конкретних контрзаходах проти китайського імпорту, тоді як впливове китайське міністерство комерції применшує занепокоєння й повністю заперечує саме існування проблеми надвиробництва.
Фроман, за оцінками оглядачів, фактично підхоплює ідею, раніше озвучену канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом, про новий «Плаза-2.0», за аналогією з угодою 1985 року, яка тоді скоригувала світові валютні курси.
За даними митного управління Китаю (GACC), експорт країни минулого року сягнув приблизно 3,8 трильйона доларів США, а торговельний профіцит зріс приблизно на 20 відсотків.
У разі реалізації такого сценарію найбільше постраждає сам Китай. Криза остаточно підірве його претензії стати поряд із Вашингтоном, не кажучи вже про те, щоб замінити його, у ролі відповідального гаранта глобальної економічної стабільності, і завдасть шкоди відносинам із країнами середнього та низького доходу, які Пекін десятиліттями вибудовував.
Але наслідки не обмежаться самим Китаєм. Вони можуть каскадно поширитися на всю глобальну економіку так, як це не траплялося з часів кризи 2008–2009 років.
Саме це, на думку Фромана, і є справжнім «наступним китайським шоком», і саме він має опинитися в центрі американо-китайських відносин. У Сполучених Штатів є як можливість, так і чіткий інтерес зробити це пріоритетом.
За матеріалами статті Майкла Б. Дж. Фромана «The Next Global Economic Crisis Could Be Made in China: How Overcapacity Ends», Foreign Affairs, вересень/жовтень 2026