Міністр закордонних справ Хакан Фідан повідомив, що Анкара досягла порозуміння із союзниками, і флоти відповідних держав вже ведуть планування. Окрім морської складової, гарантії передбачають сухопутний і повітряний компоненти. Фідан наголосив на серйозному ризику розростання війни на Чорне море і закликав не допускати ударів по портах, танкерах і рибальських суднах.
За оцінками ІАЦ «Андромеда», найбільшими покупцями російської нафти, яка транспортується танкерами, є Китай, Індія та Туреччина. Найбільшими покупцями російського зерна морем є Туреччина та Єгипет. Тому пропозицію Анкари варто розцінювати прагматично, крізь призму власне турецьких інтересів: убезпечити для себе стабільні постачання нафти і агропродукції з росії, а заодно закріпити статус ключового морського гравця регіону.
Україна, зі свого боку, має вбудувати у структуру турецьких пропозицій власний національний інтерес, а не просто прийняти чужу архітектуру безпеки.
Це означає:
– Контроль над тим, щоб «безпека судноплавства» не перетворилася на де-факто легалізацію та захист російського тіньового флоту й експортних потоків москви;
– Синхронізацію морського компоненту з сухопутним і повітряним, щоб турецька присутність у Чорному морі не залишалася ізольованою вітриною без реального стримувального ефекту;
– Чіткі мандати реагування на удари по портах і суднах, а не декларативні заклики без механізму примусу.
Туреччина зацікавлена у стабільності чорноморських маршрутів більше, ніж у поразці росії. Це не робить її пропозицію неприйнятною, але вимагає від Києва прагматичного торгу: підтримка турецької ролі в обмін на гарантії, що виключають перетворення «гарантій безпеки» на інструмент обслуговування російського експорту.