Мінна безпека довго була набором правил. Наступний її етап — здатність людини бачити ризик, управляти ним і розуміти, звідки цей ризик узявся.
Іван Верещака, кандидат економічних наук, радник Andromeda Demining Systems, автор DEMI — першого у світі AI-чатбота для навчання мінній безпеці.
У статті:
- «Я це вже чув» не дорівнює «я змінив поведінку»
- Що показала Камбоджа: ціна металу проти рівня знань
- Від повідомлення до управління ризиком
- Досліджувати треба не аудиторію, а момент рішення
- Як люди справді вчаться безпечній поведінці
- Найкращий результат — подія, якої не було
- Від безпечної людини до безпечної громади
- Діти: 80% дитячих жертв — це підлітки
- Міна як матеріальний слід війни
- Чи може EORE змінювати ставлення до війни
- П’ять поколінь EORE: від плаката до культури
- Що це означає для України
Фермер виїжджає з дому близько шостої. Дорога знайома, він їздив нею сотні разів. За два кілометри від села асфальт закінчується, далі ґрунтівка і поле, яке минулого сезону так і не засіяли. На межі поля стоїть табличка. Він її бачить. Він знає, що вона означає. Торік він навіть проходив навчання з мінної безпеки, разом із півсотнею односельців, у клубі, під проєктор.
І все одно їде далі.
Це не історія про людину, яка чогось не знала. Це історія про рішення, ухвалене за півсекунди, на яке проведене навчання ніяк не вплинуло. І саме такі рішення формують більшу частину статистики: найчастіші обставини цивільних інцидентів в Україні — наїзд на вибухонебезпечний предмет, робота в полі та спроби самостійно прибрати знахідку. Не екзотика, не диверсія, не незнання. Побут.
Україна житиме поруч із вибухонебезпечним забрудненням ще багато років. Навіть коли бойові дії завершаться, міни й нерозірвані боєприпаси залишаться там, де люди орють, будують, ходять до школи, збирають дров, ремонтують дороги. За оцінками, близько шести мільйонів людей живуть на територіях, які зазнали впливу цього забруднення.
Отже, Explosive Ordnance Risk Education, EORE, не може залишатися екстреною гуманітарною комунікацією на кілька сезонів.
«Не підходь. Не чіпай. Повідом» — правила необхідні. Для країни з таким масштабом проблеми їх недостатньо.
Питання наступного покоління EORE звучить інакше: як зробити так, щоб людина не просто знала про небезпеку, а вміла розпізнавати ризик, ухвалювала правильні рішення і сприймала безпечну поведінку як норму, а не як інструкцію?
А за ним стоїть питання ще складніше: чи може навчання мінній безпеці формувати розуміння довгострокової ціни війни?
«Я це вже чув» не дорівнює «я змінив поведінку»
У класичній моделі EORE закладене тихе припущення: якщо людині правильно пояснити небезпеку, вона поводитиметься безпечно.
На практиці це працює далеко не завжди. Людина може відсидіти заняття, правильно відповісти на всі питання тесту, впізнати на картинці ПФМ-1 і переказати алгоритм дій. А через місяць свідомо зайти на неперевірену ділянку.
Проблема не в тому, що бракує знань. Проблема в тому, як ухвалюється рішення. На нього тиснуть економічна необхідність, попередній досвід, соціальна норма, звикання, фаталізм, поспіх і поведінка сусідів.
Найпідступніший чинник тут — позитивний досвід порушення правил. Зайшов один раз, нічого не сталося. Другий, десятий — теж. Об’єктивний ризик при цьому не змінився жодного разу, але суб’єктивне відчуття небезпеки падає з кожним успішним заходом. Формується конструкція, з якої майже неможливо вибити людину лекцією: «я вже багато разів так робив».
Додайте до цього інформаційне виснаження. Люди, які роками живуть поруч із війною, отримують попередження безперервно: не заходь, не торкайся, будь уважним, виконуй інструкції. Через якийсь час навіть важливі повідомлення перетворюються на фон. Плакат стає частиною пейзажу. Соціальна реклама не чіпляє. Лекція повторює те, що людина вже чула тричі.
Результат передбачуваний: високий рівень awareness і значно слабший behavior change. Тобто питання не лише в тому, що сказати людині, а в тому, як зробити, щоб сказане спрацювало в конкретну секунду ризику.
Що показала Камбоджа: ціна металу проти рівня знань
Країни з довготривалим забрудненням проходять один і той самий шлях. Спочатку люди гинуть переважно від випадкового контакту. Згодом — від свідомого прийняття ризику.
Камбоджа тут найкраще задокументований випадок. Мешканці забруднених територій чудово знали про небезпеку, але заходили в ліси по ресурси, обробляли землю, користувалися небезпечними маршрутами і збирали металобрухт. Громади навіть виробили власні неформальні правила виживання — локальний здоровий глузд, вирощений роками сусідства з мінами. З точки зору формальної безпеки частина цих практик була небезпечною. З точки зору людей це було питання не незнання, а прожиткового мінімуму.
Найпереконливіший аргумент дала економіка. Дослідження Робертса і Білгінсоя, опубліковане у World Development Perspectives, зіставило місячні ціни на брухт на скупках біля тайського кордону з даними про інциденти. Виявилося, що кількість випадків умисного поводження з боєприпасами (tampering) реагує на ціну металу практично один до одного, тоді як кількість випадкових підривів від ціни не залежить взагалі. Автори роблять із цього цілком практичний висновок: щоб селяни повідомляли про знахідки, а не розбирали їх, вигідніше платити їм за метал або залишати брухт після знешкодження.
Це варто перечитати ще раз. Поведінка, яку десятиліттями намагалися змінити плакатами, виявилася функцією від ціни на брухт.
Для України урок прямий. З кожним роком оператори протимінної діяльності дедалі частіше працюватимуть не з людиною, яка не знає про небезпеку, а з людиною, яка знає, розуміє, оцінює — і все одно ризикує.
Тому й питання має змінитися. Не «як їй ще раз пояснити, що це небезпечно», а «чому вона все одно це робить» і, головне, «що реально здатне змінити її рішення».
Від повідомлення до управління ризиком
Саме тут EORE перестає бути комунікацією.
Якщо фермер виходить на небезпечне поле, бо іншої землі в нього немає, ще одна лекція нічого не вирішить. Якщо люди збирають металобрухт через відсутність доходу, буклет не усуває причину. Якщо громада користується дорогою, бо безпечного об’їзду просто не існує, то правильним рішенням може бути що завгодно, крім додаткового заняття.
Робочі рішення в таких випадках виглядають зовсім інакше: маркування, безпечний маршрут, пріоритизація обстеження цієї ділянки, альтернативна земля, економічна програма, розмова з роботодавцем, публічна інформація про фактичний статус конкретної території, рішення місцевої ради.
Це вже не message delivery. Це risk management. І парадигма тут інша від першого кроку.
Досліджувати треба не аудиторію, а момент рішення
Традиційна комунікація сегментує людей звично: діти, підлітки, фермери, ВПО, мешканці деокупованих територій. Це потрібно, але цього мало.
Значно важливіше зрозуміти конкретний момент, коли людина ухвалює ризиковане рішення.
Повернімося до фермера з початку. Він виїхав, доїхав до місця, де закінчується перевірена дорога, і зупинився. Рішення відбувається саме тут, і триває воно кілька секунд. Що на нього тисне? Ціна сезону. Досвід сусіда, який минулого тижня проїхав і повернувся. Відсутність альтернативної ділянки. Переконання, що «тут уже всі їздять». Строки. Роботодавець. Банальний поспіх.
Такий розбір дня з життя дозволяє перейти від інформаційної кампанії до проєктування безпечної поведінки. EORE має працювати не тільки з тим, що людина знає, а з тим, що вона робить у критичну секунду.
Як люди справді вчаться безпечній поведінці
Якщо метою є поведінка, потрібні інші методи навчання. Між людиною, яка прочитала правило, і людиною, яка тричі відпрацювала правильну реакцію в сценарії, різниця не кількісна, а якісна. Між ними ще кілька щаблів: відео, реальна історія, розбір сценарію, симуляція.
Звідси набір інструментів, який EORE має використовувати значно ширше: scenario-based learning, storytelling, симуляції, serious games, мікронавчання короткими повторюваними модулями, VR і AR, адаптивне навчання, peer-to-peer, практичні відпрацювання.
Логіка тут та сама, що в пожежній, авіаційній та промисловій безпеці. Коли небезпека реальна, часу згадувати презентацію немає. Поведінка має бути засвоєною до рівня рефлексу. Пілоти не читають про відмову двигуна, вони відпрацьовують її на тренажері до автоматизму.
Цифрові формати для України мають окрему цінність: велика територія, переміщене населення, райони, куди фізично важко дістатися. Досвід DRC із цифровими курсами EORE показує, що масштабування працює.
Є ще один аргумент, який зазвичай лишається поза дискусією: вартість. Пілот AI-чатбота DEMI, який я розробив спільно з Andromeda Demining Systems, дав приріст знань понад 20% при вартості близько п’яти центів на одного учня. Чатбот навчає діалогом і підлаштовується під вік та контекст співрозмовника. Це змінює рамку розмови. Адаптивне навчання перестає бути дорогим експериментом для окремих пілотних громад і стає інструментом, який можна розгортати на масштаб країни.
Але цифровізація — інструмент, а не мета. Онлайн добре масштабує знання. Живий інструктор краще працює з контекстом: він чує проблему конкретної громади, адаптує матеріал, розбирає місцевий сценарій і розуміє, чому ризикують саме ці люди.
Оптимальна модель для України, найімовірніше, гібридна: цифрова платформа плюс локальні інструктори, практичні сценарії, офлайн-доступ, регулярне повторення і зворотний зв’язок.
Найкращий результат — подія, якої не було
У превентивного навчання є фундаментальна проблема: його головний результат невидимий.
Людина побачила підозрілий предмет. Згадала навчання. Не підійшла. Повідомила. І не сталося нічого. Немає вибуху, немає постраждалого, немає рядка в медичній статистиці, немає новини.
Ця подія, якої не було, і є головним результатом EORE. Той самий парадокс знайомий медицині, авіації, охороні праці та disaster preparedness: чим краще працює запобігання, тим менш помітний його результат.
Саме тому кількість проведених занять і кількість охоплених людей не можуть залишатися головним KPI. Це показники активності, а не результату. Вимірювати треба інше: чи змінилися маршрути, чи скоротилася кількість свідомих входів у небезпечні зони, чи швидше люди повідомляють про знахідки, чи зменшилася кількість ризикованих практик і, найважче, чи зберігається ефект через півроку після навчання.
Це незручна теза для галузі, яка звикла звітувати охопленням. Але без неї EORE залишиться діяльністю, яку легко порахувати і неможливо оцінити.
Від безпечної людини до безпечної громади
Наступний рівень — safety culture. Це момент, коли безпечна поведінка перестає бути особистим рішенням і стає соціальною нормою.
У зрілій культурі безпеки людина повідомляє про небезпеку не тому, що так написано на плакаті, а тому, що інша поведінка вже сприймається громадою як неприйнятна. Так влаштовані авіаційна, ядерна та промислова безпека: ризик можна обговорювати, про помилку можна доповісти без покарання, небезпечна поведінка не нормалізується, правильну підтримує група.
Для України це означає, що EORE має вийти за межі діяльності операторів протимінної діяльності і врости в освіту, роботу громад, аграрний сектор, охорону праці, місцеве планування, цифрові сервіси та систему цивільного захисту.
EORE має перестати бути уроком, який приїхала провести гуманітарна організація. Це має стати постійною компетенцією суспільства.
Діти: 80% дитячих жертв — це підлітки
Дитину зазвичай розглядають як того, кого треба захистити. Дані показують складнішу картину.
За даними UNICEF, підлітки 14–17 років склали близько 80% дитячих жертв мін і вибухонебезпечних залишків війни в Україні з лютого 2022 до березня 2025 року — здебільшого тому, що вони частіше за інших свідомо досліджують небезпечні місця. Вищий ризик мають підлітки із сільської місцевості та з малозабезпечених родин.
Тобто навіть у дитячій аудиторії ми маємо справу не з незнанням, а з поведінкою. З цікавістю, статусом у групі, бажанням зняти відео, спробувати, довести.
Але дитина водночас може бути носієм нової норми. Модель проста: дитина, школа, сім’я, громада. Дитина приносить правило додому, ставить незручне питання батькам, звертає увагу на їхню поведінку. З часом те, що починалося як навчальний матеріал, стає нормою покоління.
Тому EORE в школі не має бути разовим уроком мінної безпеки. Це має бути частина ширшого навчання: як розпізнавати ризик, як ухвалювати рішення в умовах невизначеності, як відповідати не тільки за себе. Це вже не mine awareness. Це risk literacy.
Міна як матеріальний слід війни
На цьому можна було б зупинитися: навчити людей жити безпечніше, зменшити кількість інцидентів, навчити громади управляти ризиком. Але є ще один рівень.
Міна — не просто небезпечний предмет. Це матеріальний наслідок війни.
Бій триває кілька годин. Операція — кілька днів. Наслідки залишаються в землі десятиліттями. Міна здатна вбити людину через двадцять років після бою, під час якого її встановили.
І наслідки не вичерпуються загиблими та пораненими. Замінована земля означає ненадану продукцію, заблоковані дороги, відкладене повернення населення, знецінені активи, недоступну інфраструктуру, втрачені інвестиції і багаторічні витрати держави та донорів на обстеження й очищення.
Отже, EORE потенційно пояснює не тільки «ось небезпечний предмет», а й «ось як виглядає війна через десять років після її завершення».
Чи може EORE змінювати ставлення до війни
Питання складне і майже недосліджене. Ставити його треба обережно, бо EORE не повинно перетворюватися на політичну пропаганду.
Але між пропагандою і поясненням причинно-наслідкових зв’язків є принципова різниця. Не обов’язково казати дитині, що вона має думати про війну. Можна показати їй факти: цей предмет залишився після бойових дій; через нього громада не може користуватися цією землею; на очищення потрібні роки й гроші; люди продовжують гинути після того, як бої скінчилися. І дати їй самій побачити ланцюг: війна, забруднення, ризик, людські втрати, економічні втрати, обмеження розвитку.
Це вже освіта про наслідки війни. І саме тут EORE набуває значно ширшої суспільної функції.
У масовій свідомості війна існує через сильні образи: техніка, зброя, героїзм, перемоги, символи. Для дітей і підлітків це працює особливо потужно. Але у війни є й інший вимір: поле, на яке фермер не вийде ще десять років. Дитина, яка не грає там, де грали її батьки. Дорога, якою не можна їхати. Громада, що не може повернути землю в обіг. Людина, яка отримує травму після формального завершення війни.
Розуміння цих наслідків не ставить під сумнів ані потребу в обороні, ані право держави захищатися. Воно лише додає до картини те, що зазвичай лишається за кадром: у війни є довга ціна, і платить її здебільшого цивільне населення вже після того, як бої скінчилися. Знати про це варто не для того, щоб менше цінувати захист, а для того, щоб тверезіше розуміти, у що обходиться відновлення і скільки років воно триватиме.
І тут є довша перспектива, яка виходить за межі мінної безпеки. Діти, які сьогодні вчаться розпізнавати небезпечний предмет, через двадцять чи тридцять років ухвалюватимуть рішення: в органах влади, у бізнесі, у громадах, у війську. Питання в тому, який досвід вони при цьому нестимуть. Пам’ять про війну як набір образів і символів, чи робоче розуміння того, що кожне застосування зброї залишає наслідок, який потім десятиліттями розгрібає цивільне населення.
Різниця не гіпотетична. Сам по собі досвід війни не робить суспільство ані обачнішим, ані стриманішим. Огляд майже двох десятків досліджень у понад 40 країнах, опублікований Бауером і співавторами в Journal of Economic Perspectives, фіксує стійку закономірність: пережите насильство підвищує згуртованість і готовність до співпраці всередині власної спільноти, але автоматично на ширший мир це не переноситься, а подекуди навпаки закріплює ворожість до чужих. Іншими словами, травма сама по собі нічого не вчить. Вчить те, як суспільство її пояснює наступному поколінню.
Саме тому освіта про наслідки — це не просвітництво, а превентивний механізм із довгим горизонтом дії. Не для того, щоб наступне покоління менше захищалося, а для того, щоб воно точніше рахувало ціну ескалації там, де вибір ще існує. Країни з довгою історією забруднення знають цю різницю на власному досвіді: пам’ять, яку не перевели у знання, вивітрюється приблизно за одне покоління.
П’ять поколінь EORE: від плаката до культури
Якщо дивитися на розвиток напряму в довгій перспективі, вимальовуються п’ять рівнів.
EORE 1.0, awareness. «Не підходь. Не чіпай. Повідом». Базова інформація про небезпеку.
EORE 2.0, інтерактивне навчання. Відео, цифрові платформи, симуляції. Завдання — краще засвоєння знань.
EORE 3.0, behavioral risk education. Об’єкт роботи вже не повідомлення, а поведінка. Чому людина ризикує і що змінить її рішення.
EORE 4.0, safety culture. Безпечна поведінка стає нормою, громада сама бере участь в управлінні ризиком.
EORE 5.0, consequence awareness. Людина розуміє не тільки як уникнути міни, а й чому міна там опинилася і які наслідки війна створює на десятиліття.
Логіка розвитку: розпізнавання небезпеки, правильна поведінка, управління ризиком, культура безпеки, усвідомлення наслідків війни.
Що це означає для України
Україна має рідкісну можливість не масштабувати класичне EORE, а створити його наступне покоління. Для цього достатньо змінити постановку задачі.
Не «скільки людей ми навчили», а «як змінилася їхня поведінка».
Не «скільки уроків проведено у школах», а «чи сформувалася в дітей стійка модель безпечної поведінки».
Не «чи знає фермер, що поле може бути небезпечним», а «чому він усе одно на нього виїжджає і що здатне створити безпечну альтернативу».
Не «як уникнути вибухонебезпечного предмета», а «як побудувати суспільство, здатне системно управляти залишковим ризиком десятиліттями».
І нарешті: чи можемо ми через освіту про конкретні наслідки війни виростити покоління, яке краще розуміє її справжню ціну.
У протимінній діяльності легко порахувати очищені гектари, вилучені предмети і людей, які пройшли навчання. Значно важче порахувати людину, яка не зробила небезпечного кроку. Дитину, яка не підняла знахідку. Фермера, який розвернувся на межі поля. Сім’ю, що змінила маршрут. Громаду, яка усунула ризик до того, як він став трагедією.
Найкращий результат превентивного навчання — подія, якої не сталося.
Але, можливо, є результат вищого порядку. Коли навчання змінює не окрему дію, а спосіб мислення. Коли людина інакше ставиться до ризику, до відповідальності, до безпеки інших і, зрештою, до причин, через які цей ризик узагалі виник.
Тому майбутнє EORE в Україні не в тому, щоб мільйони людей іще раз завчили фразу «не підходь, не чіпай». Завдання масштабніше: навчити суспільство бачити ризик, управляти ним, не звикати до нього і розуміти довгострокову ціну війни, яка цей ризик створила.
Розкриття інтересу
Автор статті є автором і розробником згаданого в тексті чатбота DEMI (Andromeda Demining Systems). Дані пілоту наведені за результатами внутрішньої оцінки проєкту.
Джерела наведених даних
Landmine and Cluster Munition Monitor, профіль України: оцінка близько 6 млн людей на територіях, що зазнали впливу забруднення.
ACAPS, тематичний звіт щодо гуманітарних наслідків мінного забруднення в Україні.
UNICEF, за викладом Just Security: підлітки 14–17 років — близько 80% дитячих жертв, лютий 2022 — березень 2025.
Roberts W., Bilginsoy C. Risking life and limb in the global economy: Scrap metal price and landmine/UXO incidents in Cambodia. World Development Perspectives, 2016.
Bauer M., Blattman C., Chytilová J., Henrich J., Miguel E., Mitts T. Can War Foster Cooperation? Journal of Economic Perspectives, 2016.