Питання білоруських ретрансляторів та вузлів зв’язку сьогодні впирається не лише у військову логіку, а й у гроші, паливо та ризики для режиму Лукашенка.
Після серії українських ударів по російських НПЗ Москва зіткнулася з найбільшою паливною напругою за час повномасштабної війни. За оцінками галузевих джерел, окремі атаки тимчасово вивели з ладу до 25% російських потужностей виробництва бензину, а експорт нафтопродуктів скоротився приблизно на 15%. Російський уряд уже змушений знижувати біржові нормативи продажу бензину з 15% до 10% та стимулювати імпорт пального.
У цих умовах Білорусь стає для Кремля критично важливим паливним тилом. Мозирський НПЗ та «Нафтан» разом здатні переробляти близько 24 млн тонн нафти на рік, а постачання білоруського бензину до рф уже вимірюються десятками тисяч тонн щомісяця.
Водночас Білорусь залишається частиною спільної військової інфраструктури Союзної держави. На її території розташовані вузли зв’язку, ретранслятори, радіолокаційні станції та інші об’єкти, які потенційно можуть використовуватися для забезпечення дій російських військ.
І тут починається найцікавіше.
За останні два роки Україна фактично створила новий клас далекобійного озброєння. Сучасні українські ударні безпілотники вже регулярно працюють на дистанціях понад 1000 км, а окремі системи демонструють можливість ураження цілей на відстані понад 2000 км. Президент Зеленський нещодавно заявив про успішне випробування українського дрона з дальністю до 3000 км.
Наприклад:
• БПЛА «Лютий» має підтверджене застосування на дальності понад 1000 км, а окремі оцінки говорять про потенціал до 1700 км.
• Безпілотник «Бобер» оцінюється в діапазоні 800-1200 км, несе бойову частину до 100 кг та здатний летіти на надмалих висотах 50-150 метрів, обходячи радари.
• Реактивна ракета-дрон «Паляниця» має дальність близько 650 км, швидкість до 900 км/год та бойову частину близько 100 кг.
При цьому Україна дедалі частіше використовує комбіновані удари. За оцінками західних аналітиків, окремі масовані атаки включають 200-300 далекобійних дронів за ніч, частина з яких працює як приманки для ППО, відкриваючи шлях основним ударним засобам.
Для Білорусі проблема полягає в географії. Від українського кордону до більшості ключових військових об’єктів у Гомельській, Брестській та Мінській областях від кількох десятків до кількох сотень кілометрів. Тобто практично будь-який сучасний український ударний дрон має багаторазовий запас дальності для роботи по таких цілях.
Саме тому для Лукашенка виникає неприємна дилема. З одного боку кілька десятків ретрансляторів, вузлів зв’язку та радіолокаційних об’єктів, важливих для Москви. З іншого два НПЗ із сумарною потужністю 24 млн тонн нафти на рік, мільярди доларів експортної виручки та статус головного паливного донора рф.
Висновок
Головна інтрига полягає не в тому, чи може Україна дістати білоруські ретранслятори. Судячи з ударів на 1000, 2000 і навіть понад 3000 км, технічна можливість для цього давно існує.
Питання в іншому: що для Лукашенка важливіше, допомога російській військовій інфраструктурі чи збереження роботи двох стратегічних НПЗ, які сьогодні фактично підтримують паливну стійкість рф? Чим більшою стає залежність Кремля від білоруського бензину та дизеля, тим дорожчою для Москви буде будь-яка ескалація навколо Білорусі. Саме тому вимкнення ретрансляторів може виявитися значно дешевшим рішенням, ніж ризик втратити статус головної паливної бази російської воєнної машини.