Ядерна дискусія – перший і невідворотний крок до появи нового, надтехнологічного ядерного гравця на мапі Азії, здатного стримати амбіції Пекіна та Москви
Заява міністра оборони Японії Шінджіро Коїдзумі про необхідність «дискусії без табу» щодо ядерної зброї офіційно завершила епоху абсолютного пацифізму Токіо. Країна, яка понад пів століття була головним світовим адвокатом ядерного роззброєння, опинилася перед жорстокою реальністю 2026 року.
Для японського генералітету український досвід став головним доказом того, що паперові гарантії безпеки та меморандуми не працюють. Трагедія Будапештського меморандуму остаточно переконала Токіо в тому, що добровільна відмова від ядерного потенціалу в обмін на обіцянки захисту – це прямий шлях до втрати суверенітету.
В оточенні агресивних диктатур та під впливом все більших сумнівів у надійності американської «парасольки стримування», Японія робить історичний крок до набуття статусу ядерної держави. Для Токіо час компромісів та ілюзій безповоротно минув, а уроки російсько-української війни чітко довели всьому світові, що міжнародне право без реальної сили стримування не зупиняє агресора.
З 1967 року безпека Японії трималася на політичній догмі «Трьох неядерних принципів», які забороняли мати, виробляти і ввозити ядерну зброю. Вони вважалися священними, проте сьогодні уряд прем’єр-міністра Санае Такаїчі, спираючись на отриману у парламенті конституційну більшість у дві третини місць, відкрито готує суспільство до зміни курсу. Головна причина – запланований на кінець року радикальний перегляд трьох ключових документів із національної безпеки. Міністр оборони Коїдзумі прямо заявив, що Японія не може уникнути розгляду ядерного питання. Неядерний статус більше не гарантує виживання, а самі принципи ніколи не були закріплені законом. Це лише урядова декларація, яку чинний кабінет міністрів може змінити одним голосуванням.
Теза про те, що час прийшов, продиктована критичним загостренням геополітичної ситуації довкола Японського архіпелагу та трьома факторами загрози.
По-перше, це ядерне оточення. Японія межує з трьома непередбачуваними автократіями: Китаєм, який стрімко нарощує арсенали, Росією, що регулярно влаштовує провокації біля японських кордонів, та Північною Кореєю, чиї балістичні ракети регулярно падають у виключній економічній зоні Японії.
По-друге, Токіо уважно вивчило європейський досвід, зокрема приклад Фінляндії, яка після вступу до НАТО дозволила ввезення ядерної зброї на свою територію, та Франції, що мобілізувала ресурси для посилення власних стратегічних сил.
По-третє, криза довіри до США та зростання ізоляціоністських настроїв у Вашингтоні змушують японський генералітет тверезо запитувати, чи готові США пожертвувати Лос-Анджелесом заради порятунку Токіо, і розраховувати виключно на себе.
Головний секрет Японії полягає в тому, що їй не потрібно десятиліттями розробляти ядерні технології з нуля, адже країна є державою «за шість місяців від бомби». Вона володіє величезними запасами цивільного плутонію обсягом близько 45–47 тонн, чого після збагачення на підприємствах у Роккасьо технологічно достатньо для створення кількох тисяч боєголовок. При цьому форсоване збільшення оборонного бюджету до 2% від ВВП забезпечує належне фінансування програми. Крім того, космічна програма Японії, зокрема розробки на базі твердопаливних ракет серії Epsilon, дає готову технологічну базу для миттєвого створення міжконтинентальних балістичних ракет військового призначення.
Японія не почне таємно збирати бомбу завтра, але дорожня карта змін від дискусії до реалізації вже очевидна. На поточному першому етапі відбувається легітимізація обговорення у ЗМІ та парламенті задля зламу психологічного бар’єра у суспільстві, де вже понад 40% громадян підтримують ядерний перегляд. На другому етапі, запланованому на кінець року, очікується офіційне скасування третього принципу щодо заборони ввезення, що дозволить США легально розміщувати свої ядерні сили на американських базах в Окінаві чи Йокосуці під час криз. Третім етапом у перспективі стане створення власного мінімального арсеналу стримування у разі подальшої агресії Китаю чи загострення в Тайванській протоці.
Для Японії ядерна зброя – це не інструмент експансії, а ультимативний засіб збереження суверенітету. Тривалий час пацифізму закінчився ще у 2022 році вторгненням Росії в Україну.
Цивілізований світ побачив, що пацифізм без сили лише провокує агресора. Токіо починає діяти, і ядерна дискусія – перший і невідворотний крок до появи нового, надтехнологічного ядерного гравця на мапі Азії, здатного стримати амбіції Пекіна та Москви.
На відміну від Японії Київ вимушений ставити аналогічні питання ядерного стримування не на випередження ситуації, а через руйнацію міжнародного права та агресію.
Перспектива відновлення Україною власного ядерного статусу сьогодні перейшла у площину прагматичного військового планування. На відміну від Японії Україні довелося б створювати виробничі лінії для збройового матеріалу з нуля в умовах війни. Це потребує значного часу та викличе жорстку протидію не лише з боку РФ, а й західних союзників.
Саме тому набагато реалістичнішим сценарієм для Києва є інтеграція до системи ядерного обміну за зразком НАТО. Розміщення союзницьких тактичних ядерних компонентів на українській території, на експертну думку, розглядається як єдиний надійний запобіжник від нової російської агресії. У такому сценарії Україна на Сході Європи, а Японія на Далекому Сході стануть двома головними форпостами нової глобальної системи стримування автократій.
Микола Зенцев, міжнародний експерт з питань безпеки, генерал-майор запасу
Джерело: Укрінформ